” Не вірю я.. Лежить моя, моя дитина в Алеї мужніх козаків”: після втрати сина-героя мама присвячує йому вірші й віддає всі гроші ЗСУ
У перші дні повномасштабного вторгнення Віктор Ліпей зі Жмеринки без вагань вирушив до місцевого військового комісаріату. Життя солдата 79-ї десантно-штурмової бригади з позивним «Аміго» обірвалось рік тому у бою під Мар’їнкою на Донеччині. У нього залишились матір, брат та 4-річна дочка. Загибель сина не зламала його маму. Втративши найдорожче, Наталя Ліпей, як і багато інших матерів, в яких війна забрала дітей, активно допомагає нашим військовим та особливо бригаді, в якій служив її син. Жінку можна побачити на всіх благодійних акціях, турнірах, ярмарках, бо тепер, зізнається вона, має жити за двох та дочекатись такої бажаної перемоги. fakty.ua
«Найбільше його досягнення в спорті — чемпіон Європи з карате»
— Щодня молилась Богу й дякувала, що дав мені такого сина, як Віктор. Для кожної матері її дитина найкраща, а для мене він та менший Євген — це любов вище неба, — розповідає «ФАКТАМ» мама героя Наталія Ліпей. — Я завжди довіряла сину. Він часто сидів із меншим, поки я працювала. Не повірите, але Віктор сам навчився готувати борщ і пекти торт. І це він ще у школу ходив, дитиною був.
Син ніколи не мав проблем з ровесниками, навпаки — гуртував навколо себе. Ото ввечері зберуться вони під хатою й давай під гітару співати. Бо ж мій Віктор ще й вірші писав. А ще займався спортом. Найбільше його досягнення — чемпіон Європи з карате. Він чудово володів англійською мовою, якось навіть привів до будинку афроамериканця переночувати, бо той заблукав. Й спілкувався з ним на рівних.
На нього рівнялися друзі та однокласники, до його порад дослухалися. Коли ж дійшло до вибору професії, Віктор заявив, що хотів би спробувати себе у поліції. Важко сказати, чому саме так вирішив. Я думаю, що це ж хлопці — надивляться бойовиків, де ідеальна картинка, от і рвуться в органи. Та потім його думки змінились. Кілька його товаришів, які мешкали з нами в одному будинку вчились у пожежній академії у Черкасах. От і загітували. Ми підтримали вибір. Син радів, що обрав таку професію, де зможе рятувати та допомагати людям. Закінчив заклад син з червоним дипломом. Після того працював у пожежно-рятувальній частині на посаді начальника караулу.
У 2014 році не стало тата Віктора — не переніс третій інсульт. Чоловік свого часу навчався у Кропивницькому в училищі, служив диспетчером у Вінницькому аеропорту. Важко ми всі переживали цю втрату… Так сталось, що потім син за станом здоров’я змушений був покинути улюблену роботу. Тому, щоб заробити на життя, вирушив до Польщі. Все вмів робити, там його цінували за золоті руки. Чотири роки тому у Віктора народилась донька Евеліна. Віктор був на пологах, він так радів дитині, плакав від щастя. Тепер про всі ці щасливі моменти нагадують лише фото та відео… На жаль, не склалось життя у подружжя, це стало ударом для Віті. Але він ніколи не забував про донечку й важко переживав їхню розлуку. Бо як не крути — а дитині дуже бракує батьківського тепла та любові.
— Як син потрапив на війну?
— Ще до повномасштабного вторгнення Віктор казав, що боронитиме державу. У лютому син повернувся з Польщі, бо розписувався його брат. Хоча ми просили не приїздити… Далі — 24 лютого. Наступного дня Віктор вже був у військкоматі. Перший час ніс службу у територіальній обороні, далі став бійцем 79-ї десантно-штурмової бригади. На посаді оператора протитанкового відділення взводу вогневої підтримки 2-ї аеромобільної роти аеромобільного батальйону.
Важко перераховувати, де він був. Це Лиман, Слов’янськ, Покровськ. Тоді — пекельна Мар’їнка. 8 грудня 2022 року мій син-герой поліг в бою… І з того часу у серці не просто рана, а вирва, вона постійно кровоточить.
Наталія Ліпей на могилі сина
— Що відомо вам про обставини загибелі Віктора?
— Пізно ввечері син з побратимами повертались на позицію. Й почався обстріл. У Вітю влучило три кулі. Дві в голову. Тут без шансів, на жаль. Воїн, що був поруч, також загинув. Інші отримали поранення. Мені досі здається, що це якийсь страшний сон і Вітя обов’язково напише, як сильно мене любить. І ми, як він обіцяв, після перемоги поїдемо кудись, бо Віктор так мріяв показати мені світ…
На прощанні із сином було багато його колег-рятувальників, сигналила машина, на якій він їздив на порятунок людей. Нещодавно неподалік від мене хлопці гасили вогонь, і я покликала одного з них, щоби передати робочу куртку Віті. Хай вона зігріває його колег тепер…
“На прощанні із сином було багато його колег-рятувальників, сигналила машина, на якій він їздив на порятунок людей”, – розповідає мама загиблого бійця
Нещодавно за сином був рік. Часто ходжу до нього на могилу. Не лише несу квіти та смаколики, а вірші читаю. Пишу їх сама, присвячую синочку. Буває так здушить всередині, що слова не вимовиш, бо навколо одні могили, де лежать такі козаки, такі красені, молоді дуби. Як боляче це! Я молю про одне: щоби швидше настала перемога. Спілкуюсь із воїнами з «нуля», там, де мій Вітічка був. Багато мене вже воїнів та волонтерів знають. Допомагаю їм.
Колись син казав мені: «Я маю йти, бо хто, як не ми?» Тепер і я так кажу. Якщо мені судилось жити далі, то значить, маю допомагати фронту. Мені вже 64 роки, але їжджу до Києва на роботу. Зароблені кошти вкладаю у волонтерську справу. Даю гроші, купую одяг, ліки… У листопаді долучилась до збору крові для поранених бійців. Ретельно готувалася до здачі, пила гранатовий сік, їла фрукти, овочі й поживну їжу. Також подбала про вшанування загиблих героїв із Жмеринської громади на Хрещатику. Власними руками змайструвала синьо-жовтий стенд, розмістила світлини бійців, які віддали життя за Україну.
Наталія Ліпей власноруч змайструвала синьо-жовтий стенд на Хрещатику у Києві зі світлинами бійців із Жмеринської громади, які віддали життя за Україну
Цей вірш Наталія Ліпей присвятила своєму сину:
А я могилу обіймаю,
Шепочу ніжності слова,
Синочку, Вітенька, благаю
Я в Бога раю та тепла…
Не вірю я, що в тій могилі,
З вінками, з купою квітків,
Лежить моя, моя дитина,
В Алеї мужніх козаків…
Прокоментуйте: