У день вторгнення він був одним з перших, хто зустрів ворога.
24 лютого майор Дмитро Коломієць бився з ворогом у небі неподалік села Кринцілів, що на Хмельниччині. Відволікав на себе вогонь авіації окупанта. Був збитий ворожим літаком.
Народився Дмитро Коломієць у містечку Біла Церква на Київщині. Тато — теж військовий льотчик, мама — адвокатка. До шкільного віку Дмитра виховувала бабуся, яка також була військовою. “Служила в зенітних військах, — каже Тетяна Івчук, сестра дружини загиблого. — Отримала безліч нагород. Власне бабуся передала онукові свій характер — сміливість, рішучість”.
Коли Дмитрові було сім, його батька перевели служити в гарнізон у селищі Озерне, що під Житомиром. Сім’я військового рушила за ним.
“З 1980-го по 1990-й Дмитро навчався в Озерненській середній школі, — каже пані Тетяна. — Мав багато друзів. Захоплювався спортом, технікою, музикою. А як він грав на гітарі! Любив сплавлятись на байдарках річкою Гуйва, яка протікає неподалік військового містечка…”
Утім найбільшим захопленням Дмитра була льотна справа. У 1990 році він, як і мріяв з дитинства, вступив у льотне училище. Після завершення навчання служив в Озерному. Опанував літаки Су-27, МіГ-29, Л-39.
“24 лютого Дмитро одним з перших зустрів ворога. Він відволік на себе літаки чужинців, рятуючи життя побратимів. Загинув від ураження ракетою. 48 років… Йому було лише 48 років. Це так мало. Але для Дмитра це виявилось достатньо, щоб, не замислюючись, віддати себе задля порятунку інших”, — каже пані Тетяна.
У Героя залишились дружина Людмила, з якою разом прожили 24 роки, і донька Уляна
“Люда — вихователька в дитячому садочку в Озерному, — каже співрозмовниця. — А Уляна — студентка четвертого курсу Київської політехніки, навчається на факультеті інформатики та обчислювальної техніки”.
21-річна Уляна попросила нас опублікувати невеличкий текст, який вона написала під впливом сильних почуттів після смерті тата.
“Пташка, яка полетіла у хвіртку. Бузок, який ніколи в житті не буде подарований. Я керую твоїм літаком, тату. Він не повинен був так піти. Він пішов. Холодна, мерзенна, гидка до болю реальність окропила мою душу маминими словами: “Тато загинув за Україну”. Це неможливо. Такого не мало статись. Я падаю на сніг. Очі заполонила мереживна тканина сліз. Він був Героєм. Він є Героєм. Але я не хочу Героя, я хочу живого татка. Нічого не повернути. Тяжко. Як жити далі?..”
Президент Зеленський відзначив Дмитра Коломійця званням Героя України посмертно.