Я кохала Степана усе життя, ще з раннього дитинства. Він був старшим на шість років. Здавався таким мужнім і гарним. Коли мені виповнилося чотирнадцять – він нарешті звернув на мене увагу. Ми почали зустрічатися.
Батьки не були проти, адже Степан – син сільського голови. А коли мені було 18 років, ми нарешті розписалися. Всього у 20 я народила свого первістка Назара. І, самі знаєте, життя в селі важке: город, худоба. Свекор допоміг Степанові взяти в оренду поле. Засадили соняхи, досить непогано на тому заробляли. Згодом я знову завагітніла. Народилася донечка Марійка, а потім ще один синочок – Іванко.
Ми й не помітили, як пролетіли роки. Коли діти трохи підросли, я влаштувалась на роботу на пошту. У селі всі жінки мені заздрили.
– Такого чоловіка, як твій Степан, треба пильнувати!
– Я йому довіряю. Та й кому він потрібен?
І ось одного дня чоловік поїхав в райцентр насіння купувати. Повернувся пізно і сказав, що завтра знову має їхати. Лишень тепер розумію, що все це дивно було. Адже відтоді Степан постійно шукав можливість відвідати місто.
А одного дня я саме готувала вечерю і пекла пиріг з персиками, який так любив чоловік. Раптом увійшов Степан.
– Орисю, печеш мій улюблений пиріг! Сумуватиму за цим.
– Чого сумуватимеш? Ще спечу.
– Ти розумієш. Я тобі маю дещо пояснити. В місті я зустрів іншу. Мені наче очі відкрилися. Світ великий, цікавий. Не лише це село.
– І хто вона?
– Ліза продавець насіння. Так ми й познайомились. Вона особлива.
– А я не особлива?
– Ти проста. От глянь, тобі 39 років, а маєш вигляд, наче баба стара. Що за одяг, зачіска?
– Раніше ти не скаржився. Та й коли мені до салонів ходити, як стільки роботи, діти.
– Справжні жінки все встигають.
– Значить я не справжня. То збирайся і йди собі.
Я вирішила піти на роботу, аби не бачити, як Степан збирає речі. Згодом сусідка прибігла до мене.
– Орисю, твій Степан кудись поїхав, з сумкою. Куди це він? Чого не проводжаєш?
– Не хочу. До міста поїхав.
– Посварилися? Та не можна так, такі часи зараз. Треба берегти одне одного.
– А я не вберегла.
– Чому? Ой, невже пішов від тебе? Покинув?
– Не хочу говорити про це.
– Ой, лишенько. Що ж люди казатимуть. Бідна ти, бідна.
Ви й не уявляєте, що далі почалося. Усі приходили, аби спитати, чи справді Степан мене покинув. Це була головна новина в селі. Минув місяць, поки все заспокоїлось.
З часом мені полегшало. Я мала більше вільного часу. Поїхала в перукарню, придбала новий одяг. Вирішила, що маю любити себе.
І ось раптом, за три місяці, Степан повернувся.
– Привіт. А пирога нема?
– Нема, давно не пекла.
– Ти така гарна. Я тут подумав, що маю зберегти сім’ю. Я повернувся.
– Що вигнала тебе міська подруга?
– Ні, я сам пішов.
– Щось не вірю. Утім, якщо так, то краще їдь назад.
– А як же діти?
– Вони вже звикли без тебе. А ще їдь так, щоб ніхто не бачив тебе. не хочу, щоб в селі говорили.
Степан дуже здивувався. Він не очікував, що я відмовлю. А я знала, що він знову зрадить. Того й вирішила не пробачати. Як вважаєте, я правильно вчинила? Чи слід було прийняти зрадника?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!