От кажуть, що чужих дітей не існує. І я б хотіла ще додати від себе – онуків також, любі бабусі!
Мені вже 68. Маю трьох синів – Владислав, Василь та Валентин. Чоловіка давно не стало, тому я сама підіймала на ноги дітей. Добре, що ми жили у селі, я мала і корову, і курочок, і свинок. Ну і город великий. Так що ми не голодували. Тим паче, сини ще дуже допомагали мені.
От я все молилася Богові та просила у нього, аби дам моїм синам гарну долю. Владислав та Василь після закінчення школи зуміли поступити до столиці, ще й на державні місця, отримували стипендії. Часто приїздили у гості, привозили різні гостинці та сувеніри. Потім вже знайшли кожен по гарній роботі у компаніях. Ну, знаєте, все як у людей.
В кожного є по квартирі, машині. Мають гарних жінок та діточок народили. Онуки такі кумедні, я от словами навіть не можу передати. То таке щастя було, коли я дізналася, що стану бабусею, ще десь дні зо 3 точно плакала.
Але от у Валентина життя щось не дуже склалося. Він пізно одружився, ще й на жінці, яка мала дитину від попереднього шлюбу. Чесно зізнаюся, що я була категорично проти весілля. Ну от навіщо моєму Валентину чужа дитина? Я була впевнена, що та Олька хоче просто повісити свого сина комусь на поруки.
І я не прийняла ні невістку, ні її сина в родину. На всі свята запрошувала старших синів у гості, передавала їм гостинці, гроші, просила, аби внуки до мене на канікули приїздили. Валентин досить нормально реагував на таке застілля, сам надовго не затримувався. Я просто не хотіла бачити чужих людей у себе в хаті.
Минуло вже років зо 5. І я сама не помітила, як старші сини наче забули про моє існування. Вже так часто не телефонували, у гості не приїздили. Ніби я просто зникла. Ну могли хіба на свята заїхати, посидіти за столом годинку, і знову кудись поїхати. Онуки також не поспішали до мене приїхати. То в них канікули десь в таборі, то хочуть в місті побути, то в них там друзі якісь.
Та що там у гості? Мені навіть ніхто по господарстві не хотів допомагати. Я сама і картоплю саджала, грядки полола, господарку тримала. Добре, що сусід допомагав мені дрова рубати чи щось лагодити в хаті, коли зламалося. Владислав та Василь були байдужі до помочі.
Минулого літа у мене сильно протік дах через зливи та град. Черепицю пробило, де-не-де вже дірки великі появилися. От майже місяць я ходила та підставляла баняки і тазики або на підлогу не протікало. Хоча самі розумієте, що ті тазики ніякої користі не давали і треба було робити капітальний ремонт покрівлі.
– Ма у нас кредит за машину ще не виплачений. який ремонт почекай хоча б до зими, – дорікав у слухавку Владислав.
– Але до грудня я сама ту замерзну з дірявим дахом ще болячки собі зароблю.
– Ми тобі нічим не допоможемо.
У Василя також знайшлися відмовки – бачте в країні війна, а я про ремонти думаю. Хоча ж просто просила допомогти з дахом, аби він не протікав.
Я вже думала сусіда просити, аби мені дах лагодив в борг, потім би якось розрахувалися. Але наступного дня дуже здивувалася. До мене приїхав Ілля (син Ольги) на машині з бригадою:
– Де дах протікає? Показуйте, зараз майстри полагодять. Я таку черепиця привіз. Подобається?
Я стояла та не знала, що говорити чесно. Було так соромно навіть в очі Іллі подивитися. Потім розплакалася, сильно обійняла хлопця та довго просила вибачення.
– Тихо, заспокойтеся, бо ще зараз тут інфаркт отримаєте, – сміється онук.
За декілька днів Ілля з майстрами зробили мені гарний дах, ще й провели якусь спеціальну комунікацію. Я тоді вперше назвала Іллю внуком. Виявилося, що він це від Василя та Валентина дізнався, вони якось скаржилися, що я забагато уваги хочу та грошей.
Так і сталося, що по суті, чужа людина допомогла мені більше, ніж рідні сини. Я вирішила, що вчиню справедливо щодо Іллі – перепишу на нього свою хату. До Бога на небеса я ще не поспішаю, однак, хоча б так спокутую ці гріхи.
Бабуся вчинила правильно? Що б ви зробили на її місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!